Фінансова діяльність підприємства (2000)

Безготівкові розрахунки здійснюються у різних формах, які відрізняються одна від одної особливостями економічних відносин контрагентів., способами платежу та організацією документообігу, тобто системою оформлення, руху та використання розрахункових документів.

Згідно з запровадженим Національним банком України порядком, безготівкові розрахунки можуть здійснюватися за такими формами розрахункових документів:

платіжними дорученнями;

платіжними вимогами-дорученнями;

розрахунковими чеками;

акредитивами;

платіжними вимогами.

Крім перелічених, у платіжному обороті України дедалі більшого поширення набувають безготівкові розрахунки з використанням як платіжних інструментів векселів і банківських платіжних карток. Порядок цих розрахунків регулюється окремими нормативно-правовими актами Національного банку України.

Усі зазначені платіжні інструменти (крім платіжних вимог) можуть використовуватися (за вибором) учасниками безготівкових розрахунків за товарно-матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги, а в нетоварному платіжному обороті — лише платіжні доручення і векселі. Платіжна вимога — це платіжний документ, який використовується для здійснення примусового списання (стягнення) коштів з рахунків платників стягувачами, яким закон надає право таких дій. Операції з примусового стягнення банки, як зазначалося, виконують лише на підставі виконавчих документів, рішень податкових органів та визнаних претензій до власників банківських рахунків, і в межах залишку коштів на цих рахунках. Платіжна вимога вміщує реквізити, які несуть інформацію про стягувана, платника, їх банки, суму, яка підлягає безспірному списанню, а також про характер стягнення (призначення платежу). Обов'язковою умовою виконання банком безспірного стягнення є подача стягувачем разом з платіжною вимогою документів, які є законною підставою для здійснення примусового списання коштів.

Розрахунки платіжними дорученнями в Україні посідають перше місце за питомою вагою в сукупному платіжному обороті. Платіжне доручення являє собою наказ підприємства або організації банку, що його обслуговує, про перерахування (переказ) певної суми коштів зі свого поточного рахунку на рахунок постачальника або іншого одержувача, зокрема бюджету, загальнодержавного цільового фонду тощо. Доручення виписується на бланку стандартної форми, де зазначаються: одержувач коштів, його адреса, найменування і місце розташування банку, в якому йому відкрито рахунок, вид платежу (найменування товарів, робіт, послуг, інших платежів, за які перераховуються кошти), сума платежу. Доручення підписується посадовими особами підприємства, які мають право розпоряджатися банківським рахунком, і скріплюється печаткою підприємства. До виписки платіжного доручення фінансова служба підприємства організовує перевірку обґрунтованості платежу, дотримання постачальником-одержувачем коштів договірних умов; до цієї роботи залучаються відповідні функціональні підрозділи підприємства (відділи постачання, виробничо-технічні служби, бухгалтерія у разі необхідності — юридичний відділ).

Якщо це відповідає інтересам платника з точки зору розпорядження своїми грошовими коштами, він має право зазначити в платіжному дорученні дату валютування (за умови, що це передбачено в договорах про розрахунково-касове обслуговування банками цього клієнта і одержувача). Дата валютування — це дата, починаючи з якої гроші, переказані платником отримувачу, переходять у власність отримувача (до настання цієї дати сума переказу обліковується в банку, який обслуговує отримувача переказу).

Доручення, включаючи доручення за платежами до бюджету, приймається банком до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку або за рахунок кредиту. Платіжні доручення можуть застосовуватися як для здійснення попередньої оплати продукції, робіт, послуг, так і в розрахунках за фактично поставлену продукцію, виконані роботи, надані послуги.

Останнє положення стосується й іншої форми розрахунків — розрахунків платіжними вимогами-дорученнями.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований документ, який складається з двох частин. Перша частина — це вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому згідно з договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг); у ній вказуються найменування та адреси постачальника і платника, найменування і місце розташування банку постачальника і банку платника, найменування товару (робіт, послуг), сума коштів, яку повинен перерахувати платник. Друга частина платіжної вимоги-доручення — це доручення платника своєму банкові про перерахування з його рахунку коштів на рахунок одержувача. Платіжна вимога-доручення заповнюється постачальником (заповнюється перша частина) і надсилається покупцеві безпосередньо у комплекті з розрахунковими і відвантажувальними документами, які передбачені угодою сторін (доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на договірних умовах). У разі згоди оплатити платіжну вимогу-доручення платник заповнює другу частину цього документа і здає його (за наявності грошей на поточному рахунку) в обслуговуючий банк для перерахування коштів. Вимоги-доручення можуть подаватися платниками у банк лише протягом 20 календарних днів від дня їх виписки.

У практиці розрахунків певного поширення набули дві форми розрахунків, які гарантують платіж постачальнику шляхом депонування коштів платника на окремих рахунках у банку. Це розрахунки чеками та акредитивами.

Розрахунковий чек — це письмове розпорядження чекодавця банкові, який веде його рахунок, сплатити чекодержателю вказану у чеку суму коштів. Чек являє собою документ, що виписується на бланку спеціальної форми. Книжки з чеками (чекові книжки) підприємства одержують в обслуговуючому банку.

Сума, на яку банк видає підприємству чекову книжку (ліміт чекової книжки), депонується на окремому рахунку в банку чекодавця, чим забезпечується гарантована оплата чеків. Кредитним договором між чекодавцем і банком може бути передбачений порядок, за якого таке депонування не відбувається, а банк приймає на себе зобов'язання оплачувати чеки свого клієнта-чекодавця (у разі відсутності коштів на його поточному рахунку) шляхом кредитування в межах заздалегідь визначеного розміру.

Чекодавець у межах ліміту чекової книжки виписує чеки на суму отриманих товарів (робіт, послуг) і передає їх безпосередньо отримувачам коштів (постачальникам); при цьому обмін чека на готівку та отримання здачі з суми чека готівкою юридичними особами не дозволяється.

У разі якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одній установі банку, кошти списуються з відповідного рахунку чекодавця і зараховуються на рахунок чекодержателя у» день надходження від останнього чека до банку (одержані розрахункові чеки чекодержателі мають передати своєму банку при реєстрі у десятиденний термін з дня одержання чека від платника). Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків банк чекодержателя зобов'язаний прийняти чек із реєстром і надіслати його спецзв'язком до банку платника. В цьому разі кошти на рахунок чекодержателя зараховуються тільки після отримання їх від банку платника, що, природно, значно звужує практику застосування даної форми розрахунків.

Акредитив — це грошове зобов'язання банку, яке видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента сплатити кошти постачальникові (або надати повноваження банку постачальника здійснити такий платіж) на умовах пред'явлення документів, передбачених відповідно з договором між контрагентами.

Кошти платника за акредитивної форми розрахунків можуть депонуватись у банку платника (банк-емітент) або в банку постачальника (виконуючий банк) — усе залежить від наявності або відсутності кореспондентських відносин між банками та умов розрахунків між ними. Правила розрахунків за акредитивами передбачають можливість використання так званих непокритих акредитивів, тобто таких, які відкриваються без бронювання коштів; оплата за такими акредитивами, у разі тимчасової відсутності коштів на поточному рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

У заяві на відкриття акредитива платник інформує свій банк про строк дії акредитива, найменування банку, що виконує акредитив (банк постачальника), суму акредитива, умови реалізації акредитива (види товарів, документи та ін.). Інформація про відкриття акредитива надсилається банку-виконавцеві спецзв'язком або у вигляді телетрансмісійного повідомлення електронною поштою, телетайпом тощо. Для одержання коштів за акредитивом постачальник, який відвантажив товар, подає реєстр рахунків та передбачені умовами акредитива документи у свій банк до закінчення строку дії акредитива. Після перевірки документів банк-виконавець списує кошти з акредитива і зараховує їх на рахунок свого клієнта, а якщо кошти платника депоновані у його банку, банк постачальника пересилає банку-емітенту спецзв'язком або в інший спосіб отримані й перевірені документи за акредитивом, які і є підставою для списання коштів і зарахування їх постачальникові.

До закінчення строку дії акредитива (якщо відкритий так званий відзивний акредитив) сторони мають право через свої банки зробити розпорядження про припинення дії акредитива (в повній сумі або частково). В такому разі невикористані кошти повертаються на розрахунковий рахунок платника.

Розрахунки чеками та акредитивами гарантують платежі постачальникам, але економічно невигідні платникам, бо передбачають відволікання фінансових ресурсів у зв'язку з необхідністю їх депонування ще до моменту проведення самих розрахунків; це призводить до іммобілізації на певний час коштів із господарського обігу, уповільнює обіговість коштів.

У країнах з ринковою економікою поширені розрахунки на умовах відстрочки платежів з використанням векселів. Правова база вексельного обігу, яка ґрунтується на міжнародному вексельному законі, прийнятому 1930 р. Женевською вексельною конвенцією, створена за останні роки і в Україні (зокрема, діє Положення про операції банків з векселями, затверджене Національним банком України 28 травня 1999 p.).

Вексель — це цінний папір, письмове боргове зобов'язання чітко встановленої форми, яке засвідчує обов'язок боржника (векселедавця) сплатити певну грошову суму в певний строк своєму кредитору, власнику векселя (векселедержателю). Це — свідоцтво позабанківського товарного кредиту, що широко використовується в ринковій економіці (в тому числі у міжнародній торгівлі). Номінальна сума векселя — сума, яка підлягає сплаті за векселем (без урахування обумовлених у тексті векселя процентів). Повна сума векселя включає номінальну та обумовлені у векселі проценти.

Розрізняють два різновиди векселя — простий (соло-вексель) і переказний вексель (тратта). У простому векселі міститься нічим не обумовлена обіцянка векселедавця сплатити безпосередньо своєму кредитору-векселедержателю суму боргу. В ньому фіксуються найменування боржника і кредитора, строк платежу, є підпис векселедавця і його печатка. Переказний вексель виписує і підписує кредитор (трасант); він являє собою наказ боржнику (трасату) про сплату в зазначений строк вказаної суми третій особі (ремМенту). Переказний вексель повинен бути акцептований боржником, без чого він не має юридичної сили. Через акцепт (згоду) платник приймає на себе зобов'язання сплатити переказний вексель у строк. При незгоді платити за векселем платник виписує і нотаріально засвідчує вексельний протест. Вексель може бути гарантований банком. Банківська гарантія платежу за векселем має назву аваль, вона передбачає відповідальність банку аваліста перед векселедержателем за сплату боргу у встановлений строк, сприяє розвитку вексельного обігу.

Векселі по суті являють собою кредитні гроші. Ними можна вести розрахунки, бо вони можуть передаватися від одного векселедержателя до іншого за допомогою передавального напису — індосаменту, тобто виступають як засіб платежу. Причому з кожним індосаментом підвищується гарантія оплати векселя, бо якщо попередній індосант (юридична особа, яка вчинила індосамент) виявився неспроможним боржником, вимога оплати буде пред'являтися кожному наступному. Тобто векселедержатель має право регресу — право зворотної вимоги. Він має право у разі неможливості отримати платіж за векселем у строк притягувати попередніх індосантів до відповідальності й вимагати сплати вексельної суми від кожного з них.

Можливості векселів як засобу здійснення платежів пов'язані також з правом векселедавців на деміциліацію, тобто на призначення за векселем особливого місця платежу, відмінного від місцерозташування платника за векселем, і особливого платника, який уповноважений сплатити суму векселя за дорученням векселедавця.

Під векселі векселедержателі можуть отримувати кредит у комерційному банку (ця операція має назву "врахування векселів"). Врахування векселя передбачає його придбання банком у векселедержателя до настання строку платежу за векселем за грошові кошти з дисконтом. З настанням строку банк стягує повну суму векселя з платника (векселедавця, трасата або індосанта).

Переваги запровадження вексельної форми розрахунків очевидні для всіх суб'єктів господарських відносин, і це підтверджує світовий досвід її широкого застосування. Товаровиробники і споживачі товарів і послуг через використання кредиту за допомогою векселів одержують можливість здійснювати розрахунки, не звертаючись до послуг комерційних банків; вексельні розрахунки забезпечують прискорення розрахунків, ліквідацію взаємних боргів, прискорення обіговості коштів, зменшують потребу в банківському кредиті, що врешті-решт зменшує грошову масу і сприяє гальмуванню інфляційних процесів. Але стан економіки України на етапі переходу до ринкових відносин не дає змоги швидко і в широких масштабах упроваджувати вексельний обіг. Головним чином це пов'язане з різким погіршенням фінансового стану більшості суб'єктів господарювання в умовах інфляції і як результат — зниженням їхньої взаємної довіри у сфері розрахунків. За цих умов не може активно втручатися у процес запровадження вексельного обігу система комерційних банків, роль яких у цій справі вирішальна.

Законодавство передбачає право підприємств (двох або групи підприємств) здійснювати розрахунки поза банком шляхом заліку взаємної заборгованості, коли взаємні зобов'язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж через банк на загальних підставах.

Більш-менш широкого застосування в Україні набув порядок розрахунків між двома підприємствами за сальдо зустрічних вимог. Такі розрахунки доцільні між підприємствами, що мають постійні сталі господарські зв'язки за взаємними поставками товарів, виконанням робіт, наданням послуг (наприклад, підприємство з виробництва безалкогольних напоїв і торговельна організація з торгівлі цими виробами, яка постійно повертає підприємству порожню склотару; автотранспортне підприємство і підприємство з виробництва цегли, інших будматеріалів, які купує, зокрема, і це автотранспортне підприємство для власних потреб, тощо). У договорах між такими підприємствами на розрахунки за сальдо передбачаються періодичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосуванням яких здійснюватимуться розрахунки (наприклад, платіжне доручення, чек, вексель). Обов'язок виписати платіжний документ і сплатити борг покладається зазвичай на сторону боржника за актом звіряння взаємної заборгованості.

Питання організації розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності підприємств розглядаються в наступному розділі підручника.