Менеджмент: прийняття рішень і ризик (1998)

Незалежно від того, який ресурс використовується в процесі виробництва — незамінний чи взаємозамінний, перед менеджерами неодмінно постає питання: якою є раціональна межа його виробничого споживання? Знайти таку межу — це означає обґрунтувати і прийняти рішення «ресурс—продукт», яке дає відповідь на питання: до якого рівня (обсягу) потрібно використовувати даний ресурс, щоб досягти найбільшого ефекту в конкретно визначених умовах виробництва. Очевидною істиною є те, що виробниче споживання ресурсів — не самоціль, а засіб досягнення певної мети. Здорова логіка підказує менеджеру, що додаткове використання того чи іншого ресурсу виправдане тоді, коли при цьому зростає той результат господарської діяльності, на одержання якого направлений виробничий процес, де задіяний даний ресурс.

Тому найперше, що потрібно розв’язати при обґрунтуванні і прийнятті рішення «ресурс—продукт», — це визначити технічно прийнятну межу використання ресурсу в процесі виробництва. Відомо, наприклад, що між нормою висіву насіння і врожайністю сільськогосподарських культур існує реальний виробничий зв’язок. Якщо решта факторів, що впливають на урожайність — кількість внесених добрив, попередники, погодні умови (опади, температурний режим та ін.), строки виконання виробничих процесів тощо — залишити незмінними, а диференціювати лише норму висіву насіння на 1 га, то в результаті одержимо виробничу функцію (функцію виробництва) залежності урожайності (загального фізичного продукту) від даного змінного фактора (табл. 3.1).

Дані табл. 3.1 свідчать про існування тісного зв’язку між нормою висіву насіння і урожайністю озимої пшениці. Якщо насіння не буде висіяне, то врожайність дорівнюватиме нулю, але потім, із збільшенням норми його висіву, врожайність озимої пшениці зростає з 4 ц/га при висіві 333 тис. зерен до 68,3 ц/га при їх висіві 5 000 тис. Подальше збільшення норми висіву насіння призводить до зниження урожайності. Це цілком закономірно, оскільки при цьому загущуються сходи, рослини починають «стікати» і, як результат, знижується їх продуктивна сила.

Слід зазначити, що описана закономірність зниження корисного ефекту від надмірного виробничого споживання ресурсу не є винятком. Аналогічний зв’язок спостерігається між кількістю внесених добрив і урожайністю, дозами і кратністю обробки посівів отрутохімікатами та урожайністю, кількістю спожитої зрошувальної води і урожайністю та ін. Маючи експериментальні дані про функцію виробництва, що відбиває залежність між обсягом певного спожитого ресурсу і рівнем виробництва відповідної продукції (аналогічні тим, що наведені в табл. 3.1), є можливість всебічно обґрунтувати рішення «ресурс—продукт» як з технічного, так і з економічного боку.

Технічний аспект обґрунтування рішення «ресурс—продукт» має на меті звузити коло варіантів, по яких повинне прийматися остаточне рішення щодо раціональної межі використання ресурсу. В нашому прикладі з суто технічних міркувань є прийнятними всі ті варіанти норми висіву насіння, які забезпечують зростання урожайності. Останнє спостерігається від 2-го до 16-го варіанта включно, коли висівається 5 000 тис. зерен. Проте при подальшому підвищенні норми висіву до 5 333 тис. зерен урожайність починає знижуватися. Зрозуміло, що цей варіант, а також наступний, з нормою висіву 5 666 тис. зерен, з технічної точки зору є неприйнятним, оскільки призводить до втрат за двома напрямами: по-перше, через зниження врожайності, по-друге, через марне витрачання ресурсу (насіння).

Викладене дає змогу зробити висновок, що для подальшого обґрунтування рішення «ресурс-продукт» з технічних міркувань повинні бути відкинуті ті варіанти, які призводять до даремного витрачання ресурсу і зниження урожайності. Зазначимо, що не завжди вказані два види втрат супроводжують один одного. Не виключається можливість, і ми це будемо спостерігати далі, що на певній межі подальше витрачання ресурсу не супроводжується зниженням обсягу вироблюваної продукції, він залишається незмінним. Зрозуміло, що з технічних міркувань такий варіант використання ресурсу є також неприйнятним, оскільки призводить до подорожчання продукції і марних втрат без щонайменшої вигоди для підприємства.

Дані табл. 3.1 також засвідчують, що із збільшенням норми висіву насіння зростання урожайності відбувається нерівномірно. З господарської точки зору ця обставина є досить істотною, а тому вимагає детального аналізу. Щоб здійснити його, потрібно визначити граничний ресурс, граничний продукт і середній продукт. Граничний ресурс (маржинальний приріст) — це додаткові витрати ресурсу в натуральному виразі на виробництво додаткової кількості продукції, а граничний продукт — це приріст продукції (в нашому прикладі урожайності) від одиниці додаткового витрачання ресурсу.

У нашому прикладі норма висіву насіння послідовно зростає на 333 тис. зерен, тобто в кожному наступному варіанті порівняно з попереднім витрати насіння збільшуються на вказану величину. Це є граничний ресурс, в даному випадку насіння. Граничний продукт (приріст урожайності) визначається відніманням від кожного наступного рівня виробництва продукції його попереднього значення. Так, у 3-му варіанті при нормі висіву 666 тис. зерен граничний продукт становить 4,5 ц/га (8,5 – 4,0), а в 4-му — 5,4 ц/га (13,9 – 8,5). Середній продукт у нашому прикладі визначався діленням досягнутого в кожному варіанті рівня врожайності на норму висіву насіння, обчислену в мільйонах штук зерен. Наприклад, у 3-му варіанті середній продукт дорівнює 12,76 ц/га (8,5 : 0,666), а, скажімо, у 5-му — 14,7 ц/га (19,6 : 1,333). Аналогічні розрахунки були зроблені по всіх інших варіантах (табл. 3.2).

Як видно з даних табл. 3.2, граничний продукт зростає до 7-го варіанта включно за норми висіву 2 000 тис. зерен, в той час як середній продукт — до 10-го варіанта за норми висіву 3 000 тис. зерен. З суто технічних міркувань найбільш ефективним можна вважати той варіант, за якого середній продукт досягає свого максимального значення. Саме за цього варіанта виробляється найбільше продукції на одиницю витраченого ресурсу, що забезпечує за інших однакових умов найвищий рівень рентабельності поточних витрат. Якщо не враховувати економічні фактори формування ефективності виробництва, то з таким обґрунтуванням прийняття рішення «ресурс—продукт» можна було б погодитися, віддавши перевагу в нашому прикладі 10-му варіанту, де середній продукт становить 16,77 ц.

Проте орієнтація на варіант з максимальним середнім продуктом залишає без відповіді запитання: чи в змозі підприємство одержати при цьому максимальний прибуток з одиниці земельної площі, якщо урожайність за даного варіанта становить 50,3 ц/га, тобто нижча, ніж у шести наступних варіантах? Відповідь на це запитання є принципово важливою, оскільки в ринкових умовах для підприємств одержання високого рівня окупності поточних витрат не є головним. Набагато важливішим для них є одержання найбільшого прибутку на 1 га посіву культури. Таким чином, стає очевидною необхідність економічної оцінки інших варіантів, за результатами якої можна було б відібрати той з них, який найбільше відповідає вимогам цього критерію.